Часом ховаємо ми душу,
І закриваємо лице,
Як часто говоримо слово "мушу"
Не дивлячись на біль,яка пече.
І в кожен день вона вкладає,
Як їй здається,певну суть,
І кожен день отак минає,
Ховаючи в собі нестримну лють.
Те відчуття всю душу огортає,
Нестримним пламенем вогню,
І серце в ньому потерпає ,
І плавиться блаженне те - люблю.
Десь щастя ховається близько,
І це відчувала крізь біль,
Здавалося,що падала низько,
Водночас і летіла без крил.
Моментами знаходила себе,
І вірила, що все можливо,
Та іноді, вважала, що лихе-
Усе,що в думках реалізувала сміло.
Невже це двоєння душі святої?
Але ж вона одна...
Чи розвиток її самої?
Але,що думає вона сама?
Куди вона в житті прямує?
Чом не спокійно на душі?
Чом не бачить,що життя дарує,
А виливає все в своі вірші.
Та в них вона знаходить правду-
Правду,про себе саму,
І вже не здається їй марним,
Робота,що дається в поту.
У них душа куточок той знаходить,
Коли не взмозі на землі,
І саме в них вона рішуче творить,
Перебуваючи в блаженному теплі.
Часом ми всі ховаємо лице,
Часом нас всіх в душі пече,
Та геть не всі мають з боку плече,
І тільки деякі в "не часі",що тече.
Однак,життя готує нам весь час,
Різноманітні перепони,
А скільки сили є у вас,
Не перетворювати життя на перегони?
Шукайте вихід в своїм серці,
Та і душа сама його знайде,
Не переймайтесь - що, ви-меншість,
Творіть -і усвідомлення саме прийде.
(Анна Товарницька http://vk.com/id31676732)
